Експерти
Шрифт
  • Font Size
  • Default

Роман Кобець, кандидат філософських наук, директор Європейського інформаційно-дослідницького центру при Верховній Раді України, провідний національний фахівець з аналізу державної політики

Для Хронографа

 

Шановний читачу! Проводячи велику кількість тренінгів з аналізу державної політики, все частіше ловлю себе на думці, що причини наших невдач, як держави, у тому, що у нас надзвичайно викривлені уявлення про інститути та процедури роботи демократичних держав. Вирішив поділитися своїми міркуваннями щодо найпоширеніших та найшкідливіших стереотипів, панівних переконань, які,  на моє переконання, унеможливлюють успіх України як держави. Сьогодні перше міркування на тему «Уряд, політики, технократи».

«Лідерів парламентських сил в Уряд!»

На перший погляд, все очевидно. Не треба винаходити велосипеда,  досвід успішних демократичних держав засвідчує: ЛІДЕРИ партій (блоків, об’єднань тощо) – переможців виборів  формують Кабінет Міністрів. Ключова розбіжність між «нами» та «ними», що в Україні «формують» означає «делегують», а в практиці  розвинених демократій – «входять до складу». В якій країні світу не вважали б нонсенсом силу, що прийшла в парламент і увійшла до складу більшості, але відмовляється, аби її лідер (члени керівництва) увійшли до складу КМУ ??? 

Вочевидь, така «західна» логіка має масу переваг та не породжує абсурдні типово-українські явища, такі як:

1. Дистанціювання політичних сил, що сформували Кабінет Міністрів від його діяльності. Нинішня «біда» КМУ в тому, що лише ОДИН лідер політичної партії, що складає коаліцію є членом Уряду, ба більше – його головою. В умовах конкуренції це дозволяє ЛІДЕРАМ ІНШИХ політичних сил, що утворили коаліцію, дистанціюватися від нього і критикувати чи не як головного конкурента.  Власне  тому, попри значно меншу квоту Народного Фронту. порівняно з іншими «квотами». КМУ (колегіальний орган!) сприймається як уряд Народного фронту та Прем’єр-Міністра. Як наслідок - лише одна політична сила в парламенті підтримує увесь КМУ та його політику …

2. Дуалізм стратегій. Уряд  має один Стратегічний документ «Програма діяльності КМУ», до речі, передбачений Конституції та законами України, а парламентська коаліція інший – «Коаліційну угоду». Як наслідок: КМУ ображений на коаліцію, що та не підтримує урядові законопроекти (спрямовані на виконання програми уряду, а за законом уряд має лише її виконувати!), а «коаліція». що діяльність уряду не спрямована на виконання коаліційної угоди …

За умов. коли до складу уряду входять лідери парламентських сил, урядова програма і є коаліційною угодою, цим забезпечується єдність державної політики.

3. Вплив політиків на членів КМУ. Якщо Тебе, як Міністра, «делегували», то вочевидь на Тебе можуть тиснути лідери політичних сил. А якщо Міністром є лідер політичної сили, то хто може «тиснути» на нього?

4. Підтримка парламентом урядового курсу забезпечується тим, що парламентські сили довіряють своїм лідерам у складі уряду.

5. Відсутність відповідальності парламентських сил, що сформували КМУ за результати діяльності уряду перед виборцями (політична відповідальність).  Відповідальність, яку не можна списати на «непрофесійних міністрів», або тим, що «уряд живе своїм окремим від парламенту життям». Це вимушує концентрувати  увагу політичних сил до необхідності всерйоз займатися визначенням державної політики уже на етапі підготовки до виборів (а не лише електоральними технологіями) та дебатувати що до її змісту, а не обговорювати персон в уряді (на предмет їх «корупційності» та «професійності»).

Натомість. в Україні процвітає фетишизація міфічних  «технократів».  Це поняття синонімічне поняттям «не-політик» та «галузевий фахівець». Спробуємо розібратися :

Міністр-технократ.  В Конституції, Законі про КМУ (уряд формує та реалізовує ДЕРЖАВНУ ПОЛІТИКУ), новому законі  про «держслужбу»,  чітко вказано що в нас є «політичні посади», які на кожному кроці закликають заповняти «не політиками» … Парадокс цього мислення в нерозумінні самого поняття «політичний». В українській мові не розрізняється принципова відмінність між тим, що англійською іменується «policy» (визначення пріоритетів, цілей ) або «державною політикою»  та «politics» (боротьба за владу). Міністр є політиком за визначення, тому що він «виробник політики\policy maker». Це – його місія, або  головна, засаднича, базова, функція, а право на це він отримує від виборців. Віддати це право «технократу» (не залежно від його громадянства), означає розписатися у власній неспроможності мати бачення того куди і як розвиватися країні, й тим самим заперечити себе як того, хто має моральне право претендувати на участь у владі.

 Технократ – це управлінець, його роль не ВИЗНАЧАТИ ЦІЛІ та ПРІОРИТЕТИ (формувати державну політику) а реалізовувати їх, а не той, хто не є членом тієї чи іншої політичної сили та не думає про власні електоральні перспективи! Один з нинішніх делегованих-технократів Міністрів, аби пояснити цю логіку, вдався до яскравого риторичного викрутасу: «Я не політик, для мене існує лише аграрна політика» …

Технократу хтось має визначати цілі, інакше він «сам собі політик», і якщо він це робить на власний розсуд (як професіонал, хороший галузевий фахівець, з відповідним досвідом) та не уповноважений на це виборцями, ми маємо закритий (не переобтяжений консультаціями з тими, на кого впливає та чи інша державна політика, адже професіонал і без цього знає «що треба робити») волюнтаристичний процес розробки державної політики, яка не є предметом суспільних дискусій – ідеал Азарова «залиште політику професіоналам». 

По-друге, Міністр, який займається постановою цілей, визначенням пріоритетів, інструментів тощо в демократичному суспільстві має нести пряму електоральну відповідальність, Адже він для цього і йшов до влади, аби проводити певний курс і виборець має дати йому оцінку. Й в такому сенсі він також є політиком (тим, хто домагається влади, задля того, аби проводити певний курс).

Делегувати свою головну функцію найманим фахівцям, а, згодом,  відмовляти їм у підтримці й покладати на їх «непрофесіоналізм» та «корупційність»  відсутність чіткого курсу та значних успіхів   –  шлях у нікуди.

Роман Кобець